День українського кіно: від «Землі» до «Кіборгів» — що варто знати

День українського кіно — не просто дата в календарі. Це нагода згадати, як за десятиліття українське кіно вчилося говорити про складні речі власним голосом: про землю й родину, про війну й вибір, про традиції та їхнє зіткнення з новим часом. Традиційно цього дня в кінотеатрах, культурних центрах і на онлайн-платформах проходять покази — і класики, і сучасних робіт.

Один із найдавніших орієнтирів — «Земля» Олександра Довженка (1930). Її вважають вершиною світового німого кіно та включають до переліків найкращих фільмів в історії. Сюжет розгортається в українському селі на початку колективізації: конфлікт між заможними селянами й новим колективним ладом показано через працю, смерть і оновлення природи. Поетична кіномова — стигле жито, небо, обличчя людей — започаткувала напрям, який згодом розвинули Іллєнко, Параджанов і Миколайчук.

Інша віха — «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1965) за романом Михайла Коцюбинського. Це історія кохання двох гуцулів, Івана та Марічки, яких розділила давня ворожнеча родів. Оператор Юрій Іллєнко створив кадри, що стали класикою світового кіно: обряди, весілля, похорони, щоденне життя Карпат. Роль Івана зіграв Іван Миколайчук, для якого ця робота стала символічною. Стрічка отримала міжнародне визнання й численні нагороди.

Поруч із визнаними шедеврами існують і майже втрачені сторінки. «Атлантида» (1932), знята на Київській кінофабриці, належить до ранніх українських фільмів періоду становлення радянського кіно. Значна частина матеріалу вважається втраченою. Сюжет торкався соціальних ідей епохи — боротьби старого й нового, мрії про ідеальне суспільство, що перегукувалася з легендою про міфічну Атлантиду. Картина поєднувала художнє кіно з елементами агітації, але мала й риси експерименту. Сьогодні про неї нагадують хіба що архіви та кінохроніки.

Інший вимір — «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка (1971) про чотирьох братів із Буковини, яких Друга світова розвела по різні боки: хтось із радянською владою, хтось у підпіллі, а хтось просто намагається вижити. Візуальна краса, символічні образи й народні мотиви поєднуються тут із болем розділеної родини. А «Вавилон XX» (1979) став режисерським дебютом Івана Миколайчука, який зіграв і головну роль — мудрого селянина Фабіяна в конфлікті з фанатичною владою. Стрічка довго була під забороною і лишається одним із останніх шедеврів поетичного кіно 60–70-х.

Сучасний період представлений не менш знаковими назвами. «Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва з В’ячеславом Довженком, Романом Ясіновським та Андрієм Ісаєнком у головних ролях розповідає про захисників Донецького аеропорту — це художня історія, заснована на реальних подіях, про людей, які стали братами по зброї. «Поводир» Олеся Саніна переносить глядача в 1930-ті: американський хлопчик, втративши батька, подорожує Україною з кобзарем і стає свідком злочинів радянської влади. У ролях — Станіслав Боклан, Джамала та юний Антон Святослав Грін. Фільм уперше на великому екрані показав трагедію знищення кобзарів.

Телевізійний формат теж долучається до розмови про історію. Серіал «І будуть люди» Аркадія Непиталюка за романом Анатолія Дімарова охоплює життя селян від революції 1917 року до Другої світової — колективізацію, голод, репресії, війну — через долі кількох родин. Головні ролі виконали Олексій Нагрудний, Катерина Степанкова та Остап Дзядек. А «Спіймати Кайдаша» переносить класику Івана Нечуя-Левицького у XXI століття: боротьба поколінь, сварки через спадщину, конфлікти батьків і дітей — усе це подано з гумором і драмою водночас.

Є в цьому переліку й історії, що балансують на межі похмурого та світлого. «Я працюю на цвинтарі» Олексія Тараненка за мотивами книги Павла Белянського розповідає про Олександра, працівника ритуальної компанії, чия робота — спілкуватися з людьми, які втратили рідних. Головні ролі зіграли Віталій Салій, Анна Саліванчук та Віктор Жданов. Кожна зустріч героя стає історією про життя, любов і біль, а чорний гумор і філософські роздуми врівноважують тему.

Усі ці стрічки — різні за часом, стилем і долею. Але разом вони показують, що українське кіно вміло говорити про найважче мовою мистецтва — і що кожен перегляд є ще одним кроком до розуміння власної культури.