«Сів і поїхав»: історія ветерана з Кам'янського, який повертається до життя на трициклі

До Сил оборони Єгор долучився ще у 2014 році — добровільно, після початку російського вторгнення в Крим. Служив у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді, спершу на посаді водія, а під час повномасштабної війни закінчив курси сержанта й став командиром відділення. За його словами, за плечима — три офіційні поранення: контузія після обстрілу «Градами», зламана нога на Луганщині та травма хребта на Авдіївському напрямку, коли машину, за кермом якої він був, уразив FPV-дрон. Саме це поранення унеможливило повернення на службу.

Дорога назад до звичного життя виявилася не менш складною, ніж фронтові будні. У Львівському шпиталі під час реабілітації Єгор розповів психологині, що сяде на мотоцикл і поїде. «Це неможливо, це нереально, ти неправильно сприймаєш світ», — згадує він її реакцію. Але він вийшов з реабілітації, сів і поїхав. «Думка, що я сяду і поїду, мене реабілітувала і відновила», — каже ветеран. Тепер у нього трицикл, і саме на ньому він разом із дружиною здійснив першу після поранення довгу подорож — до Карпат, у кілька етапів, без поспіху.

Любов до мототранспорту в Єгора з дитинства: починав із мопеда років у дванадцять, а вже у п'ятнадцять мав мотоцикл із великим об'ємом двигуна. У поїздках він знаходить те, чого не дає автомобіль, — свободу руху й можливість побути наодинці з думками. Сучасних переговорних пристроїв він навмисно не купує, щоб у дорозі ніхто не заважав. «Працює як психолог», — коротко описує він цей досвід. Дружина поділяє його захоплення: колись він сказав, що одружиться з дівчиною, яка з'їздить із ним на мотоциклі до Криму, — і разом вони вже 18 років.

Повернення додому, втім, не означає, що все налагодилося саме собою. Єгор каже, що суспільство досі не готове до ветеранів, попри дванадцятий рік війни. У центрі Кам'янського, міста на двісті тисяч мешканців, він не знаходить паркувальних місць для людей з інвалідністю, а про пандуси й безпечні заїзди годі й говорити. «Якщо воно за шість років не адаптувалося, то воно і далі не адаптується», — зауважує він. За фронтом ветеран не сумує у звичному розумінні — радше йому бракує руху й адреналіну. І додає: попри втому й сумніви, які були після кожного поранення, його оточення не збирається здаватися.

Мрія, яка була в Єгора ще до повномасштабної війни, тепер стала конкретною ціллю. Він хотів доїхати на Yamaha FJR 1300 до Нордкапа — найпівнічнішої точки європейського континенту, куди можна дістатися автомобілем. На мотоциклі, визнає ветеран, уже не вийде, але ціль лишається: дістатися туди на трициклі, обов'язково разом із дружиною. «Поки лежав у лікарні, ціль була сісти і поїхати. Після того, як сів і поїхав, ціль тепер стоїть — доїхати», — розповідає він. І додає пораду іншим ветеранам, які шукають своє місце після служби: знайти в собі сили перемкнутися й пізнати себе заново. Історія Єгора — про те, що повернення до життя часто починається не з великих рішень, а з простої думки: сісти й поїхати.