Оля Полякова показала архівні фото з весілля й розповіла про 22 роки шлюбу

Напередодні 22-ї річниці подружнього життя Оля Полякова виклала в Instagram добірку світлин зі свого весілля з Вадимом Буряковським. За її словами, ці кадри раніше не з'являлися у мережі. Серед них — і кілька знімків, які показують не лише саму церемонію, а й атмосферу того дня.

Найбільше уваги привертає вбрання нареченої. Сукня виявилася не класично білою, а кремовою, із сітчастим верхом, щедро задекорованим кольоровим бісером. Волосся співачка зібрала в низький об'ємний пучок і прикрасила квітами. Такий образ помітно відрізняється від звичного сценічного стилю Полякової, до якого звикли її слухачі.

Один з опублікованих кадрів — спільний знімок із чоловіком, проте, як уточнила сама виконавиця, він зроблений не на весіллі, а 21 рік тому, невдовзі після народження доньки Марії. У підписі до фото Полякова зізналася, що часом сама не розуміє, як із її мінливим настроєм і непростим характером шлюб тримається вже 22 роки. «Але чесно скажу: це взагалі не моя заслуга. Це повністю заслуга Вадіка. Тому що він — неймовірно надійна людина», — написала вона.

За словами співачки, стосунки з чоловіком будувалися передусім на дружбі: «Ми завжди були передусім друзями. Потім він був мені «татком» — і тільки потім уже чоловіком». Вона додала, що для людини, яка схильна тривожитися, надзвичайно важливо мати поруч того, хто не відступить у складний момент, не покарає ігноруванням і залишиться поряд навіть після серйозних сварок. На її думку, справжню цінність надійності іншої людини усвідомлюєш лише з роками.

Полякова також зауважила, що ніколи не втручається в чужі сім'ї та не береться оцінювати чиїсь шлюби, адже переконана: «кожна сім'я щаслива і нещаслива по-своєму». Пара познайомилася під час виступу співачки на дні народження бізнесмена, після чого спілкування поступово переросло у стосунки. Нині подружжя виховує двох доньок: Марія народилася 2005 року, а Аліса — 2011-го.

За публічними жестами на кшталт архівних фото зазвичай стоїть не лише ностальгія, а й спроба зафіксувати власну історію — такою, якою її бачить сама людина, а не глядач. У випадку Полякової ця історія вимірюється не сценічними образами, а двома десятиліттями поруч із людиною, яку вона називає насамперед другом.