Жіночий гнів у культурі: від табу до головної теми

Упродовж тривалого часу жінці, охопленій гнівом, у культурі відводилася роль ізгоя. Її пориви кваліфікували як хворобу, невихованість або божевілля, тоді як ідеал лагідної жінки перетворювався на карикатуру. Дозволеними емоціями вважалися страждання, очікування та вміння прощати, але не лють, яка могла б уподібнити жінку до «сильної статі».

Сучасне мистецтво, кіно та література змінюють цю оптику. Жіночий гнів уже не ховають за кадром — він стає центральною темою, яку досліджують без моралізаторства. Переломним моментом став роман «Загублена» Ґілліан Флінн та його екранізація, які зруйнували уявлення про те, що жіноча злість має бути смішною чи жалюгідною. За ними з’явилися Вілланель із серіалу «Убити Єву», героїня «Перспективної дівчини» Емералд Феннелл та образи Мії Ґот у фільмах Ті Веста. Коріння цього тренду сягає глибше — від «Керрі» Стівена Кінга до античної Медеї. Різниця лише в тому, що раніше таких героїнь виводили монстрами, яких треба покарати, а тепер автори дивляться на них зсередини.

Особливе місце в цій тенденції посідає роман британської письменниці Сі Джей Ск’юз «Солоденька», виданий у #книголав. Його головна героїня Ріаннон — тиха помічниця редакторки з чихуахуа та списком потенційних жертв у щоденнику. Твір написаний у формі щоденника, і перший запис починається з нумерованого переліку людей, яких героїня хотіла б прибрати зі свого життя. Авторка змішує побутове з моторошним: офісні плітки, дієти та вечірки з подругами, яких Ріаннон називає «Людьми, Яких Не Позбутися», сусідять із кривавими фантазіями. Книжку описують формулою «Бріджит Джонс зустрічає Американського психопата», адже чорний гумор тут працює як знеболювальне, і читач надто пізно розуміє, що сміється разом із хижачкою.

У дитинстві Ріаннон пережила гучну трагедію і стала «дівчинкою з новин», яку передавали з ток-шоу на ток-шоу. Тепер її головна зброя — непомітність, адже до тихих і чемних нікому немає діла. Це водночас сатира на офісну культуру, дружбу з розрахунку та медіа, які швидко втрачають інтерес до тих, хто пережив трагедію. Ск’юз не дає героїні індульгенції й не демонізує її — вона лише дає люті слово. Культурний контекст, у якому з’явилася «Солоденька», уже навчився дивитися жіночому гніву в очі, тож питання, яке ставить роман, звучить так: чому нам так легко симпатизувати непримітній убивці, і що ховається за усмішкою найтихішої дівчини?