Анастасія Цимбалару: про «Швидкарів», страх крові та мрію про спортивну драму

Наприкінці вересня на екрани виходить медична драма «Швидкарі», у якій Анастасія Цимбалару грає одну з головних ролей. Її героїня — головний лікар підстанції екстреної медичної допомоги, і саме через цю професію серіал говорить про речі, які в умовах повномасштабної війни звучать особливо гостро.

За словами акторки, робота бригад швидкої — це величезна відповідальність навіть у мирний час, адже від швидкості рішень і злагодженості команди залежить життя пацієнта. Війна додала до цього небезпеку для самих медиків: вони допомагають постраждалим від обстрілів, працюють у прифронтових зонах, де доступ до допомоги ускладнений, а машини швидкої та лікарні самі стають цілями. «Важливо не звикати до цього, не сприймати такий ризик як щось належне лише тому, що це їхня професія», — наголошує Цимбалару.

Для акторки в цій історії важливий і людський вимір: за високим професіоналізмом стоїть психологічна підтримка, власні складні обставини й непрості вибори, адже лікар передусім залишається людиною зі своїми почуттями. Серіал вона називає своєрідною вдячністю медикам, додаючи, що захоплюватися їхньою витривалістю недостатньо — треба дбати, щоб їм не доводилося працювати на межі сил.

Найнесподіванішим у своїй героїні акторка називає те, що за звичним образом впевненої та рішучої керівниці ховається значно людяніша сторона. Сюжет показує, чим насправді доводиться платити за щоденні рішення заради роботи цілої підстанції, і як особиста драма не має завадити залишатися професіоналом.

Медичні ролі для Цимбалару не нові, і глядачі особливо полюбляють її саме в цьому амплуа — попри те, що сама акторка має панічний страх крові. Медичні консультанти на майданчику, за її словами, жартують, що вона вже могла б виходити їм на заміну. Водночас акторка наголошує: у будь-якій ролі грають не професію, а людські стосунки, бо саме за ними цікаво спостерігати глядачеві. Правдивість у кадрі для неї принципова, тому до знімань додається домашня робота — її стрічка в TikTok та YouTube тепер складається з відео про збори аналізів, накладання джгутів та інструкцій із першої допомоги, а медичну термінологію доводиться розбирати й впроваджувати у власну вимову.

Розмірковуючи про те, що сьогодні робить роль хорошою, акторка ставить на перше місце цікавість до людини, яку має зіграти: бажання зрозуміти, чому вона вчинила саме так і в чому боїться зізнатися навіть собі. Не менш важливі режисер і команда, з якими можна шукати, сперечатися й не боятися помилитися. «Мені близьке не пояснити глядачеві, як правильно жити, а дати йому відчути чужий досвід», — каже вона.

У професії Цимбалару описує свій стан як пошук, але вже з кращим розумінням себе: вона знає, що їй цікаво і з ким хочеться працювати, проте не планує творчий шлях наперед. За останні роки змінилося й ставлення до професії — акторка перестала вимагати від неї постійного підтвердження власної цінності. Заради ролі вона готова багато вчитися, бути смішною чи непривабливою в кадрі, але не готова терпіти приниження чи нехтувати здоров'ям. Публічність теж має межі: увага до роботи приємна, але частину життя хочеться залишати тільки для себе.

Мрія, про яку акторка говорить відкрито, — вийти за межі сформованого амплуа. Вона готова змінювати зовнішність: схуднути чи набрати вагу, перефарбуватися або й зовсім відстригти волосся. Кілька років поспіль вона чекає на роль у спортивній драмі й вірить, що така пропозиція її не омине.

Говорячи про українське кіно, Цимбалару відзначає, що воно стало сміливішим, дорослішим і впізнаванішим, а також має важливу місію — розповідати світові правду про війну через людські історії, показуючи конкретних людей, їхній вибір, втрати й силу. Водночас, на її думку, бракує якісного жанрового кіно — комедій, трилерів, детективів, романтичних історій, адже світ має бачити Україну не лише крізь війну. Серед колег її надихають ті, хто не боїться ризикувати й шукати нову мову, а в режисерах — здатність побачити історію під несподіваним кутом.

Окрема тема розмови — літня подорож до Нью-Йорка, який виявився для акторки містом контрастів: енергійним і живим, але водночас шумним, хаотичним і навіть виснажливим. «Мені здається, Нью-Йорк не намагається сподобатися, він просто такий, який є», — ділиться вона. Найбільше її надихнули люди й відчуття свободи, а також маленькі моменти натхнення посеред шаленого ритму — вулична музика, вистава, архітектура чи захід сонця у скляних хмарочосах. Після поїздки Цимбалару каже, що не відчула бажання підкорювати Голлівуд, бо не сприймає його як кінцеву точку. Їй цікавіше, з ким працювати і що сказати своєю роллю, залишаючись частиною українського кіно.

Пропозицію у великому американському проєкті вона прийняла б не через масштаб чи гучність імен, а якби героїня мала складний характер і внутрішні суперечності, а після прочитання сценарію вже думалося про неї і трохи лякала складність завдання.

Творчість для акторки не обмежується професією — це радше спосіб дивитися на світ, помічати деталі й залишатися допитливою. Енергію вона бере з простих речей: сну без тривог, людей, розмов, подорожей і нових знайомств. «Чим більше дозволяєш собі жити поза роботою, тим більше потім маєш що принести в професію», — зауважує Цимбалару.

Прикладом подолання себе вона називає виставу «Голоси Олімпу», де вперше заспівала на сцені — попри давній страх і комплекси, з якими доводиться боротися щоразу. А вже в жовтні стартує великий гастрольний тур театру «Артилерія» містами України з новою комедією, і акторка запрошує глядачів долучитися, нагадуючи, що в нинішніх обставинах навіть сміх може бути своєрідною зброєю.