«Елейсон»: як у Львові понад три роки діє молодіжна спільнота при храмі святих Кирила і Методія

Двоє юнаків на роверах ледь встигають загальмувати біля Собору Святого Юра і невимушено вітаються: «Слава Ісусу Христу». За ними підходять дівчата — хтось обговорює шкільні завдання, хтось прикидає, як устигнути опрацювати всі університетські лекції, хоча семестр лише почався. «Слава навіки Богу», — відповідає кожному отець Михайло Квасюк, священнослужитель храму святих Кирила і Методія, поглядає на годинник і додає, що ще десять хвилин чекають на двох дівчат, а далі рушать до Митрополичих садів.

Це учасники молодіжної спільноти «Елейсон». Товариство діє при храмі святих Кирила і Методія на Новому Львові вже понад три роки й щотижня збирається разом: для дозвілля, відпочинку, волонтерства, соціального служіння та молитви. Долучається молодь від 13 років, а загалом спільнота налічує 42 людини. Отець Михайло як координатор пригадує, що перші спроби зібрати хоч кількох учасників у 2023 році здавалися марними: він ходив львівськими школами й запрошував на зустрічі, але це не давало результату.

«І тоді я почав молитися до Бога і думаю: "Господи, якщо ти не запалиш то дитяче серце, то тоді ніхто не запалить". І в один момент восени я на такому "ентузіазмі" відчиняю двері нашого вагончика, який стоїть поряд з храмом і де планувалась спільнота, а там все діти, молодь! Тоді я закрив його спочатку - не повірив ( сміється ). А потім знову відчиняю, а там справді школярі та студенти», — розповідає священник. Відтоді щосереди о 19:15, відразу після вечірньої літургії, вагончик наповнювався сміхом молоді.

Певний час осередок існував без офіційної назви. Підліткова фантазія пропонувала варіант «Дикі кабани», але в координаторів виникли до нього запитання. «Я кажу їм, що уявіть, як після літургії оголошую: "Вітаємо нашу молодіжну християнську спільноту "Дикі кабани". Ну як?!"» — з усмішкою згадує отець Михайло. Зрештою він запропонував назву «Елейсон». «Елейсон – це грецькою "помилування". І власне єлей використовувався колись давніше як засіб заліковувати рану. І мені так якось промовилось, що Господь є тим, хто заліковує рану і може помилувати, бо любить. А ми всі різні, трохи або дуже зранені, кожен зі своїм досвідом у житті. І десь так ця назва і зародилась – "Елейсон"», — пояснює він.

До спільноти молодь приходить різними шляхами. Студентка ЛНУ ім. Івана Франка Богдана потрапила сюди після розмови на сповіді з іншим священником: той розповів, що при храмі діє молодіжна спільнота. «Наступного дня мене вже додали в групу всіх учасників, а отець Михайло пише: "То "Елейсон" і ти з нами!". Я аж здивувалась, як то все оперативно», — ділиться вона.

Діяльність спільноти отець Михайло описує через три блоки: для Бога, для себе як спільноти і для когось. Молитва — принаймні раз на місяць; пікнік, похід у кіно чи інша спільна справа — для себе; допомога дітям-сиротам або у військовому госпіталі — для інших. Цього вечора молодь зібралася на духовно-відпочинковий захід у Митрополичих садах: прогулянка садами та молитва до крипти патріарха Йосипа Сліпого.

Попри різноманіття подій, спільнота стикається і з викликами, яких часто більше, ніж можливостей. Школярі виснажені підготовкою до вступу, студенти мусять не лише навчатися, а й працювати, тож попри бажання долучатися часу часом бракує. До того ж підлітки дорослішають у часи війни, переживають втрати й нерідко закриваються від зовнішнього світу. З роками на зустрічах лунають дедалі гостріші запитання — про мораль, стосунки, війну, — і це вимагає відкритого діалогу та пошуку відповідей у Божому Вченні.

Отець Михайло переконаний, що найважливіше в цьому діалозі — не ставати «ще одним вчителем у школі». Потрібен здоровий авторитет і водночас виховання базових цінностей: людяності, вірності своєму вибору, культури спілкування та відкритості. «Потрібно розуміти, що проконтролювати молодь у всьому неможливо. Важливо віддавати їх Богові, молитися за них. Моє завдання десь у тому, щоб вони у зрілому віці могли сказати своїм дітям: "У нас була крута спільнота, з нею ми навчилися певних цінностей. Нам не страшна церква, ми хочемо бути з Богом, ми пізнали його. І тепер, моя дитино, я хочу, щоб у тебе теж це було"», — каже священник.

«Ми тут всі справжні. І це нормально, це показує, що люди не ідеальні, але ми рівні в тому, що вчимося в Бога і церкви. Вчимось теж по-різному: хтось набирається знань, хтось ні. Кожна людина собі сама обирає, що робить. Але в цьому ми і є крута спільнота, що дозволяємо собі бути справжніми. Бог нас такими створив, а ми фактично вчимося сприймати себе та інших довкола нас», — усміхається Богдана.

Історія «Елейсону» — це насамперед історія про те, як спільнота твориться не згори, а зсередини: з окремих людей, різних за віком і досвідом, які вчаться бути поруч одне з одним. У часи, коли молоді особливо бракує часу й спокою, такий осередок стає місцем, де можна від душі посміятися, помолитися разом і відчути рівновагу — навіть тоді, коли навколо триває війна.